28.09.2022

SportPress — Toredo

Все о футболе

Акценти. Шахтар, який ми втратили

1 min read

Чи знайдемо новий?

фото — Getty Images/Global Images Ukraine



Волею воєнних доль, однією з українських команд, що змінилися у ці півроку до невпізнання, стала та, з якою більшість із нас звикла пов'язувати найбільші очікування у Європі. Це якщо не кривити душею, і не уподібнюватися фанатам "Динамо" (не ультрас – у широкому розумінні), чия думка не повинна враховуватися вже за визначенням – через їхню упередженість.

Чому має враховуватися моя думка? Напевно, через рівновіддаленість любителя футболу з Одеси від обох "монстрів" УПЛ. Хоча так було далеко не завжди. У минулому столітті, як будь-який вболівальник "Чорноморця", що поважає себе, я перебував в опозиції до столичного клубу. І одеситам справді не було за що його любити, яскравою ілюстрацією чого стало те, що в іграх з ними Київ регулярно втрачав очки.

Велика нелюбов фактично зійшла нанівець наприкінці століття, коли мій улюблений клуб спочив у бозі, а те, що від нього залишилося, прибрала до рук людина, байдужа до футболу — почалася епоха Клімаксу. "Чорноморець" перестав звучати гордо, а ненависть Моськи до слона могла викликати лише легку посмішку.

Але, як уболівальник українського футболу, я аж ніяк не був у захваті від того, що в ньому є флагман і всі інші. При цьому все найкраще має концентруватися в столиці, для коментаторів інші команди існують лише номінально, а суддівські симпатії фавориту вважаються справою життєвою. Якщо Ви дивилися футбол у 90-ті, не будучи фанатом "Динамо", Ви маєте добре це пам'ятати.

І ось тут на арені з'являється "Шахтар" Ріната Ахметова.

Якщо говорити про донецьку команду, яка була до нього, її футбол в Одесі особливо не котирувався. Горезвісний гірницький кубковий характер, за всіх здобутків "Шахтаря", у зустрічах з нами сприймався під девізом: "проти лому немає прийому". А грати інший лом той класичний "Чорноморець" не вмів і не хотів. Тому, хоч боротьба і йшла зі змінним успіхом, але загальне враження від такого суперника було похмурим. Ну, не залишив він по собі світлої пам'яті у одеситів.


Інша справа за нового власника клубу – коли команду очолив Віктор Прокопенко – культова фігура для фанатів "Чорноморця". Такий "Шахтар" нам був потрібний. Та що нам – вся Україна гостро потребувала суперника, який наважиться кинути рукавичку Великому Клубу На Всі Часи. За той "Шахтар" я вболівав не лише тому, а тому, що він грав легко, весело, невимушено та натхненно. Це був свіжий вітер у нашому футболі. І єдине, чого не вистачало його вболівальникам на повне щастя – чемпіонського титулу.

Він прийшов уже у новому столітті, під керівництвом італійця Скали. Але особисто для мене це був уже не той футбол, не та команда, не ті емоції. Гра зазнала змін, а потім – що далі, то більше – було взято курс на створення "східноєвропейської "Барселони" за рахунок бразилізації "Шахтаря". Настала 12-річна епоха Луческу, чий апогей припав приблизно посередині – виграний Кубок УЄФА-2009. Але знаєте, я не поділяв тоді вашої радості. Тому що писав таке.

"Хороша Маша, та не наша. Таку євромодель той самий Луческу міг би зліпити у тій же Туреччині. І до речі, турецького в ній напевно залишилося б більше, ніж українців у "Шахті". Бабло перемогло "зло". Хоча ні насамперед переміг Ахметов. Життя показує, що з великими грошима можна залишатися невдахами. Потрібна ще любов до футболу. Цього в Донецьку достатньо.

У другу чергу, переміг клуб із Донецька. Скільки б там іноземців не відігравало, а команда захищає футбольну честь цього міста. І нам залишається тільки заздрити тому, що ми зайві на цьому святі життя. А ми зайві, не сумнівайтеся! Бо, запевняю Вас, охоче вірю в те, що легіонери боролися за свій клуб та місто, але коли йдеться про країну – згадайте, чиї прапори вони несли з собою на нагородження? Україна їм за великим рахунком байдужа.


По-третє, перемогла команда, яка представляє український ЧЕМПІОНАТ. Який, між іншим, сьогодні не особливо і заслуговує на таку честь. Але що виросло, те виросло. Та й Кубок УЄФА нині такий, що його можна брати навіть представникам нашої ліги. Так що грійтеся, скільки вам завгодно, юіля щедрого полум'я чужого багаття. Але не смішіть народ байками про торжество УКРАЇНСЬКОГО футболу. Тому що, не рівна година, і ваші ж діти вас не зрозуміють. Примітивно вирахувавши, що більшість із цих "героїв України" навіть не знає української мови, хоча б на побутовому рівні".

А тоді бразильці становили лише атакуючу половину команди. У той час, як усі три українці на передматчевій схемі вміщалися в рамках штрафного майданчика. Пізніше настане час, коли вже вчасно згадуватиме Книгу рекордів Гіннесса. Щодо кількості бразильців у небразильському клубі.

Навіть у команді Де Дзербі – третього коуча після Луческу, який увів цю моду свого часу – їх була чортова дюжина. А з Соломоном і Траоре, що приєдналися до них з інших частин світу, – більше половини всього складу. А рекорд за кількістю бразильців на полі у матчі вже навіть не пригадаю. Вісім? Дев'ять? Воістину, "Ахметіко Мінейро".

Тому, не повірите, але були часи, коли я віддавав свою вболівальницьку перевагу нашому Класичному "Динамо". Щоправда, для цього потрібно було ще щоб його гра викликала симпатії. Особисто для мене це були періоди тренерства Дем'яненка, Сьоміна та… Луческу. Але в останньому випадку, звичайно, не стільки гра, скільки явний статус андердогу – скоріше із почуття протиріччя.

Так само, як і Ви, в єврокубках вболівав і вболіваю за всі наші клуби. І, природно, "Шахтар" довгі роки був у них тим самим флагманом, який іноді був у поєдинках із сильними іменитими суперниками. Так, з того Кубка УЄФА багато води вибігло, і сьогодні я вже не такий категоричний. Але все це не скасовує доброго десятка років, коли мені сподобався цей феномен Луческу.

Проте новітня історія українського футболу внесла свої корективи. Клуб-ізгой, на який перетворився "Шахтар" вісім років тому, а головне – те, що його гра аж ніяк не зблякла на цьому тлі: він залишався конкурентним у Європі – все це змінило вектор симпатій окремого любителя футболу з Одеси. Особливо на тлі режиму найбільшого сприяння, який мимоволі отримало за тих умов "Динамо". Ось тоді я таки почав поважати Луческу. І результати – ніщо, гра – усе.


Але тільки не для хазяїна-барина. Через два роки без чемпіонства і шляхи Ахметова та Луческу розійшлися. Тоді домнул Мірча казав, що сам утомився від невлаштованості. Сьогодні вже прослизає якийсь натяк на образу – мовляв, таки дідуся списали. Напевно, істина, як завжди, десь посередині.

Фонсека, що прийшов йому на зміну, спочатку рвонув гнути свою лінію, але, боляче обпікшись раз-другий, на ходу перевзувся і надалі банально експлуатував створений попередником налагоджений механізм. Витиснувши всі соки зі старої гвардії, вигравши те, що мав виграти всередині, і жодного разу не пройшовши випробування відбором плей-офф зовні. Так, були успішні ігри у тій самій групі Лізі чемпіонів (коли виходили туди без відбору), але це вже зовсім інша історія. Після чого Паулу блискуче вдалося головне у нашій справі – вчасно змитися та ще й на підвищення!

Невдячна місія зміни поколінь у команді випала Каштру. Він поводився скромніше, але в короткий термін зумів і молодь підтягнути, і дати результат. А дехто – Патрік та Коваленко, приміром – знайшов при ньому другий подих. Як виявилося, можна при цьому і плей-офф один за одним вигравати – після першої ж зимової паузи у тренерській кар'єрі, і конкурента в УПЛ далеко позаду залишити.

Однак гримаси коронавірусного сезону та, підозрюю, пекуче бажання Срни поставити біля керма свого протеже, призвели до дивної апатії, яка вразила Луїша та його команду вже наступної зими. Зазвичай кажуть: без мене мене одружили. Чомусь не залишає відчуття, що Каштру розлучили з "Шахтарем" за його відсутності – ще заздалегідь.

Де Дзербі, який прийшов йому на зміну, особисто мене так жодного разу і не вразив. Можливо, я був до нього упереджений. Гра "Шахтаря" втратила свою цілісність, я навіть сказав би, що він втратив своє обличчя. У що б це вилилося надалі, на жаль, нам не судилося вже дізнатися ніколи. У наш затишний футбольний світ увірвалася навколишня політична мерзота, принісши сморід війни, що руйнує все і вся. І ця безодня поглинула "Ахметико Мінейро" в один момент. Як сказав би старий Жадсон: де бразильці, де?

Що ми маємо сьогодні з "Шахтаря"? У складі команди на офіційному сайті клубу значаться два (Карл!) легіонера. Один із яких прийшов разом із новим тренером, будучи його земляком. А інший, чомусь немає жодних сумнівів, що затримається тут ненадовго. Ну, хіба що на знак особливої ​​подяки клубу за своє тривале лікування. Якщо це взагалі зараз можливо.

Хотів було сказати, що сам тренер вибрав шапку не по сеньці, та, пробігшись складом сьогоднішнього "Шахтаря", осікся. Ну не настільки він прямо і крутіший за те, що був у Йовічевіча в Дніпрі. Нехай навіть багато хто заграв у збірній.

І знаєте, що? Почавши тут заупокійну, я раптом, несподівано для себе самого, прийшов до думки: а що, коли в цьому і є серм'яжна правда? Що, якщо через двадцять років до нас повернеться той "Шахтар", що так запав мені в душу на рубежі століть? "Дніпро-1" Йовічевіча виглядав цілком симпатично, а тут хлопці зібрані ще майстровитіші.

І тоді чим хорват не жартує, коли румун спить? Бо нинішня гра "Динамо" цілком здатна навіяти сон на його старенького наставника. Чи знайдемо цей новий-старий "Шахтар"?

Фото — Getty Images, ФК Шахтар